Ст. 19 Конституції України констатує, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. А органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Одним з варіантів дефектів надання медичної допомоги є лікарська помилка. Лікарську помилку можна вважати найбільш суперечливим явищем правового осмислення медичної практики. Істотне питання, що вимагає свого тлумачення і в теоретичному і в практичному застосуванні, - відповідальність медиків за лікарські помилки. Це питання має багатовікову історію. На різних етапах становлення медицини і права суспільство знаходило різні підходи до вирішення проблеми відповідальності лікарів за професійні помилки. Незважаючи на сучасні значні успіхи в лікуванні багатьох захворювань, слід погодитися з тим, що безпомилкова робота лікарів, у принципі, неможлива, зважаючи на специфіку медицини, що має справу із здоров'ям і життям людини. Враховуючи таке становище, завданням правового регулювання медичної діяльності є вироблення правильної, продуманої та єдиної позиції щодо юридичної кваліфікації помилкових дій лікарів.
Медичний працівник з позиції кримінального права розглядається з урахуванням двох особливостей. Перша полягає у сприйнятті медика як загального суб'єкта вчинення злочину. Друга зводиться до сприйняття медичного працівника як спеціального суб'єкта вчинення злочину, пов'язаного з фактом здобуття медичної освіти.
Лікар-психіатр перед проведенням психіатричного огляду зобов'язаний відрекомендуватись особі, яка підлягає огляду, або її законному представнику як лікар-психіатр, назвати своє прізвище, місце роботи та викласти мету огляду. Дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.
До Івано-Франківського міського відділу міліції почали надходити повідомлення від жителів обласного центру про крадіжки з їхніх авто. З транспортних засобів зникали цінні речі. Спосіб скоєння правопорушень наштовхував правоохоронців на думку, що до крадіжок причетні одні й ті ж самі особи, вони не помилилися. В ході проведення оперативно-розшукових заходів працівники міліції вийшли на слід злодіїв.
Згідно зі ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Оцінка доказів - це не поєднана з будь-якими практичними діями розумова (логічна) діяльність суб'єкта доказування, а спрямована на визначення обов'язкових ознак кожного доказу окремо та їх сукупності (належності, допустимості, достовірності, достатності), що забезпечує формулювання обґрунтованих висновків, здатних впливати на прийняття законних процесуальних рішень.
Відповідно до ст. 84. КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість особи у вчиненні цього правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення); 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, що вливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Саме це можна визначити як загальний предмет доказування - однаковий для всіх кримінальних проваджень незалежно від їх етапу.
Підготовче судове засідання було призначено на 15.08.2014 р (ч. 3 ст. 185 КПК України), суддя Попович В.С. У підзахисного немає документів, які би посвідчили його особу. Розгляд відкладався неодноразово. Прокурор подавала різні довідки, в тому числі про звільнення з місць позбавлення волі, підзахисний не з’являвся до суду, причина «поважна» - охорона без посвідчення особи в суд не пропускає. 29.10 2014 р. суд ухвалює рішення про повернення обвинувального акта прокурору для усунення недоліків до 30.11.2014 р (у суді неможливо встановити особу обвинуваченого).
